Балаклея
Зміст |
Заснування та перші згадки про Балаклею
Серед широких ланів, квітучих садів, дубових і грабових гаїв, у долинах річок і балок в місцях перетину рік Сріблянки, Медянки і Балаклейки розкинулося село Балаклея. Розташоване воно на поштовій дорозі із села Орловця в місто Смілу в десяти верстах від обох цих пунктів, серед гір, покритих лісом. Балаклея – назва татарська. В історії відомий цар Заволзьких татар Балаклай, який у 1321 році зупинився на місці нинішнього села після поразки у час походу проти Литовсько-Новгородського князя Скирмунта Мингайловича при Кайданові. Звідси і пішла назва нашого села. Дату заснування Балаклеї не відомо. За однією з версій село було засноване татарами, що зупинилися тут в 1221 р. Частина з них оселилися на березі річки в районі Балаклеї. За іншою версією Балаклея була заснована ще до монголо-татарської навали. Перші її жителі займалися рибальством та мисливством. Існує також версія, що назва села перенесена з водного об’єкту на осаду, що виникла поруч. Це гідронім тюркського походження, де «балак» - невелика річка, дрібна протока. Інші перекладають це слово, як «рибна річка» (по татарському «буликли»). (Похилевич, 1864)
Якою була Балаклея раніше? В ті часи Балаклея зовсім не була схожа на нинішнє село. Рівень води в річках був на 5 – 8 метрів вищим за нинішній рівень. (про це говорять численні знахідки водяної рослинності в ґрунті далеко від водоймищ та річок). Зі спогадів наших предків відомо, що на території Балаклеї існувало велике озеро, що простягалося до самого Орловця. Причиною цього високого рівня води було те, що раніше заплави рік Ірдинь і Тясмин були стародавнім пересохлим річищем Дніпра, яке було судноплавним тисяча років тому. Про це говорять знахідки стародавніх кораблів в озерах Ірдиня. Це, можливо, і було причиною високого рівня води в річках. Можна сказати також про те, що вся територія Балаклеї була повністю заліснена і непридатна для сільськогосподарських робіт.
Балаклея в XVI – XIX ст.
28 січня 1633 року бояриня Х. Зубрикова подарувала Балаклею, яка входила до Мліївської волості, польському магнату Станіславу Конецпольському. Балаклея вперше згадується в історичних документах 1648 року. Село позначене на карті Боплана кінця 40-х років XVII століття. В часи визвольної війни 1648-54 рр. 1648 – 54 рр. Населення Балаклеї бере активну участь у національно-визвольній війні. Згідно з «Реєстром Війська Запорозького» до складу Чигиринського полку входили сотні: Балаклеївська – 80 козаків, сотник - Захарко. Відомий польський романіст Сінкевич, зображуючи події повстання 1648 року, писав: «Чимало тут (у Городищі) полягло шляхти із Коноплянки, Старосілля, Балаклеї» («Вогнем і мечем» М. 1994 р., 183) Після смерті Б. Хмельницького прагнення польських магнатів на поневолення Правобережної України активізувалося. В 1661 році Конецпольські добиваються у польському сеймі утвердження своїх володінь у Київському воєводстві, в які входять Костянтинівна, Балаклея, Орловець та Сміла, яка залишилася їх власністю після Андріївського перемир’я 1667 р. Пізніше царською грамотою село Балаклея і село Орловець були подаровані Виговському. Село поступова розвивалося і на 1741 р. налічувало до 100 дворів. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії 1793 року Балаклея спочатку входить до Смілянського повіту, а з січня 1795 року – до Черкаського повіту Київської губернії. Власником села на той час був російський князь Г. О. Потьомкін, який в 1792 р. передає село Балаклею в спадщину своєму племіннику графу Олександру Самолову. Селяни все більше закріпачувалися. Зокрема панщину потрібно було відробляти 3 - 4 дні. Тяглові мали виходити на роботу з власною худобою. Балаклея в 1820 році була подарована графом Олександром Миколайовичем Самойловим своїй дочці Софії – тодішній володарці всього Смілянського маєтку. В 1838 році власник Смілянських володінь граф B.О. Бобринський будує в селі Балаклея цукровий завод, який мав примітивну техніку.
Що являв собою Балаклеївський цукровий завод в 1839 році? Це були великі, обмазані глиною сараї з примітивною технікою, зокрема, ручними тертушками, гвинтовими пресами, якими віджимався буряковий сік, що потім випаровувався на вогні (парова система) до повної густоти, оброблявся бичачою кров’ю і зливався у великі баки, де протягом 2-3 місяців кристалізувався. Рушійною силою механізму були коні та воли. За добу перероблялося 150 -170 берківців коренів (300 -335 центнерів) За весь сезон вироблялося 5,5 – 6 тисяч пудів цукру. Заводам потрібно було багато палива і тому по-хижацьки знищувалися навколишні ліси. Важкими були умови праці на цукровому заводі . Холод, вогкість, каганцеві освітлення. Робітники працювали 12-14 годин в день. Сезонних робітників привозили з Харківської і Тульської губерній. Це були переважно безземельні селяни, які змушені були йти до поміщиків та капіталістів працювати за злиденну оплату. За рік на робітника, в середньому витрачалося 80-90 крб., а на утримання одного коня 170 крб.
Церква в селі ще здавна була Миколаївська. Існувала з 1746 року і числилась вже тоді старою, хоч була побудована в 1720 році. Уже в 1848 році нинішня володарка графиня Софія Олександрівна Бобринська будує нову дерев’яну церкву, яку освятила 17 вересня того ж року в “ім’я святої мучениці Софії”.
Реформа 1861 року сприяла подальшому розвитку капіталізму. В селі почали діяти два цегляні заводи. Бобринські продовжили скуповувати в с. Балаклеї наділи селян, які розорювалися. На їх шлях працювали жатки, молотарки, для обмолоту хліба використовувалася парова система, запроваджувалося десятинна система.
Балаклея на початку XX ст..
В 1899 році поміщикам Балаклеї належало 597 десятин, церкві – 40, а 4233 чоловіка населення користувалися 1795 десятинами, тобто по 2 десятини на двір, з кількістю в середньому понад 5 чоловік. Лише в 1889 р. відкривається в селі однокласне училище, яке в 1913 році було передано в розпорядження земства. В ньому навчалася незначна кількість учнів – 20 - 25. Медичне обслуговування здійснював лише один фельдшер. Багато мешканців села працювало на промислових підприємствах, станціях Бобринські і Сміла. Злидні, безправ’я, тяжкі умови праці життя викликали незадоволення селян існуючим податкам. Економічні зв’язки села Балаклея з Смілою сприяли розповсюдженню на території села революційної літератури. За свідчення поліцейського справника в кінці 1905 році в с. Балаклея Черкаського повіту Київської губернії була створена соціал-демократична організація, яка розповсюджувала листівки і вела агітаційну роботу серед селян, спрямовану на відібрання землі у місцевого поміщика графа Бобринського. За свідченням жителя с. Балаклея Коротича К. Олександровича, який в той час працював машиністом на ст.. Бобринського, в кінці жовтня 1905 р. в Балаклеї селяни вимагали поділу поміщицької землі, спалили Балаклеївську і Костянтинівську економію. Для наведення порядку з Черкас до села прибув збройний загін. Як повідомляв поліцейський стражник, в кінці 1905 року в с. Балаклея Черкаського повіту була створена організація, яка проводила агітаційну роботу серед селян, спрямовану на відібрання землі у місцевого поміщика графа Бобринського, розповсюджувала листівки. В період громадянської війни в Балаклеї відразу обирається земельний комітет, до складу якого ввійшли Т. С. Хоменко, І. Ю. Безсмолий, Х. Д. Мачулка. Члени комітету взяли на облік поміщицькі й громадські землі, почали їх розподіл між селянами, встановили контроль над цукровим і цегельними заводами. З нетерпінням селяни чекали весни, щоб обробити землі. Але мирне життя перервала австро-німецька окупація, що тривала з березня до 19 листопада 1918р. Після вигнання німецьких окупантів село на деякий час захопили війська Григор’єва (травень 1919 р.), денікінські війська (серпень 1919 р.) та інші. 9 березня 1919 р. в Балаклеї обирається власний виконком, до складу якого ввійшли Григорій Мачулка (голова), Мусій Хоменко, Петро Копиця, а також Найда Д., Зубко. 22 березня 1919 р. в селі почав свою діяльність військово – революційний трибунал в складі Ф. О. Зубка (голова), Г. Мачулка (заступник) і членів Данила Найди, Василя Голубця. Важливу роль у господарстві і політичному житті села відіграв комітет незалежних селян, обраний у 1920 р. Першим його головою був Кузьма Маркович Пашківський. Для революційної агітації на селі використовувалися твори діячів міжнародного робітничого руху, зокрема брошура К. Лібкнехта «Павуки і мухи». Протягом 1920 -22 рр. на Смілянщині певна частина селянства, особливо заможного що лишилася запеклим ворогом нової влади, вели вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками. Так, у 1921 році (23 червня) банда Грозного по звірячому замучила членів Балаклеївського ревкому Меха та Чепутовича, порубавши їх на шматки. Цією ж бандою був замучений колишній командир партизанського загону Сергій Подвиженко. 30 липня 1921 року бандою під гаданим керівництвом атамана Голого зайняте село Балаклея. Після приходу більшовиків спокій відновився. 12 серпня 1924 року після довгих роздумів 18 селянських господарств села об’єднуються у сільськогосподарську артіль „Робітник”. Артіль мала у колективному користуванні 20 свиней, 3 бики, 8 кнурів на загальну суму 1278 крб. Члени артілі усуспільнили 39.7 десятин на польові землі і 3 десятини луків, а також 6 коней, 2 плуги, 2 борони, 1 сівалку, 3 віялки, 5 возів на загальну суму 2051 крб. Були зроблені й перші кроки в розвитку громадського тваринництва: артіль мала у колективному користуванні 20 свиней, 3 бики, 8 кнурів на суму 1278 карбованців. В 1924-25 рр. В артілі „Робітник” налагоджується робота допоміжних господарств. В зимовий час виготовляються обози, спиці. Позитивний досвід артілі сприяв створенню в 1925р. ще одного колективного господарства „Шлях селянина”, до якого спочатку входили 9 незалежних селянських сімей. Організаторами цього господарства були, Ф.Т. Личак (голова), Т.С. Хоменко, В.І. Мех. У 1926 -1927 році балаклеївці розширюють своє господарство. Вони беруть в оренду 9,5 десятини орної землі і 8 десятин виноградника. За короткий період організували свиноферму з 14 племінних свиней на суму 1024 карбованців. Хороших результатів добилась артіль і в рільництві. Вони зібрали з кожної десятини по 99 пудів жита, 124 – вівса, 90 – проса, 200 – кукурудзи, 605 – картоплі, 720 – цукрових буряків і 1294 пуди кормових буряків. Аналіз рентабельності свідчить, що протягом перших трьох років свого існування артільне господарство було прибутковим, що позитивно впливало на добробут членів артілі. Не лише матеріально, але й духовно колгоспники стали багатшими. В спеціальному приміщенні для організації культурно-масової роботи можна було почитати свіжі газети, які передплачують на кошти артілі, одержали художню літературу. В 1926 році бібліотека нараховувала 67 книжок. 3 % чистого прибутку щорічно відраховувалося в культфонд. В 1929 р. артілі „Робітник” і „Шлях селянина” об’єдналися в єдине господарство. В 1930 р. в селі створюється колгоспи імені Першого Травня, а в 1934 році колгосп імені Ворошилова та імені XVII партійного з’їзду, а в с. Теклино було створено колгосп імені Ілліча.
З метою ідеологічного впливу на населення Радянська влада відновила школи. Якщо в 1917 році було охоплено навчанням 29% дітей, то на 1919 р. цей показник становив 33%, а в 1922 році – 41%. Почали працювати лікнепи, в роботі яких брали участь Є. Я. Гугля, О.С. Яшник. Сільська рада дедалі більше приділяла увагу благоустрою Балаклеї, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури. Було здійснено радіофікацію центральної частини села. В 1930 році на колгоспних полях села з’явилися перші трактори. Приклади самовідданої праці показували ланкові Керекеша О.Д., Н.К. Лисогір, І.М. Олійник, Дмитраш, Манько, Голубець. В 1936 році Балаклею відвідав П. П. Постишев.
Голодомор
Та шлях для нового життя робітників і селян затьмарив голодомор 1932 – 1933 років. Він був наслідком злочинною Сталіна та його оточення щодо всього українського народу, в якому він вбачав потенційного ворога своїх диктаторських амбіцій. Голодомор, як і розкуркулення, мав на меті зламати авторитет селянства, остаточно придушити опір насильницькій колективізації, яка проводилася диктаторськими методами. В той час як люди голодували в 1931 році Радянський уряд проводив політику розширення цукропромисловості в нових районах бурякосіяння: Сибір, Киргизія, Казахстан, Приморський край. А тому в 1932 р. обладнання Балаклеївського цукрозаводу було перевезено в Казахстан. Найважчим був 1933-й рік, коли особливі загони-комісії під виглядом боротьби з куркульством забирали у селян все, що залишалося від посіву і посадки на городах. За весь 1933 рік кількість смертей в Балаклеї склала 484 чоловік (дані не точні).
Балаклея в період Другої світової війни
В 1941 році німецькі війська захопили с. Балаклея. За період окупації в Балаклеї від рук фашистів загинуло понад 80 чоловік. З вересня 1941 року почала діяти підпільна партійно-комсомольська організація, яку очолили комуніст Василь Федорович Ромейко, голова Смілянського райвиконкому, його помічники Я. Є. Щербатюк (голова балаклеївського колгоспу „Робітник”). До складу підпільної групи ввійшло 16 чоловік. Члени організації займалися розповсюдженням агітаційних листівок серед населення, організовували диверсії. Так партизани підірвали залізничне полотно, внаслідок якого було знищено 1 паровоз і 20 вагонів. У квітні 1942 року. (Архів Черкаського обкому Компартії України, ф. 1319 оп. 12, од. зб. 1). Дії народних месників ставали все активнішими і відчутнішими. Це насторожило фашистів. Почалися масові переслідування, облави i арешти. За допомогою підлих зрадників фашисти натрапили на слід підпільників. У квітні 1942 року фашисти заарештували керівника підпільників В. Ф. Ромейка, господарів квартири В. Ф. Гордієнко i М. С. Дерев’янка, а також підпільників Я. С. Щербатюка, М. С. Дерев'янка, О. А. Осипова. 18 квітня 1942 року всі вони були розстріляні. Проте дії підпільної групи не припиняються. В звіті Київського обкому ЛКСМ України говориться: „ ...організація встановила зв’язок з партизанським загоном імені Пожарського, якому передала 37 бійців, 15 гвинтівок, 3 автомати, 1 кулемет. В підпільній організації особливою мужністю, активністю, відвагою відзначилися комсомольці Євген Іванович Таран, Володимир Петрович і Григорій Омельянович Хоменки, Володимир Прокопович Гончаренко. Дехто з них загинув смертю хоробрих. Підпільна організація с. Балаклея діяла до серпня 1943 року, а коли почалися масові арешти i репресії, влилася в партизанський загін імені Пожарського". Діяльність партизанського загону імені Пожарського розгорнулася спочатку у районі Смілянського, Сунківського та Ординського лісів. Загін швидко поповнювався і нараховував 970 чоловік. Та згодом керівництво загону, передбачаючи неминучість вирішальних битв з регулярними ворожими частинами, зосередило свої сили в районі на захід від м. Сміли (навколишні ліси сіл Костянтинівки, Балаклеї, Малого Старосілля). Відважною розвідницею партизанського загону зарекомендувала себе комсомолка Тетяна Мачулка. Та в похмуру осінню пору 1943 року під час виконання бойового завдання у селі Мале Старосілля ворогу вдалося її вислідити i заарештувати. Патріотка загинула, але не видала cвоїx товаришів, які продовжували боротьбу. Комуніст Іван Кіндратович Писак, уродженець с. Теклине, в одному з боїв пораненим потрапляє в оточення, але перемагаючи тяжкість свого становища, ночами пробирається в окуповане німцями рідне село. Ховаючись від фашистів, він встановлює зв'язок з підпільною патріотичною групою станції ім. Тараса Шевченка i стає начальником штабу підпілля. Восени 1943 року фашисти схопили I. К. Лисенка і після жорстоких катувань стратили. Безстрашною партизанською розвідницею була подруга Тетяни Мачулки комсомолка Paїca Мишенко. В ніч на 27 жовтня 1943 року вона відправиливила до партизан 16 підпільників. А коли повернулася додому, її стало відомо, що заарештовано матір i сестру. При намаганні звільнити рідних Paїca була схоплена i замучена (Газета „Червоний стяг", 12 січня 1974 р.) Після нелюдських катувань була також розстріляна партизанська розвідниця Євгенія Хижняк. 30 січня 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції в результаті жорстоких боїв війська 52-ї Армії Другого Українського фронту визволили Балаклею. Загалом протягом війни Балаклея втратила 458 своїх синів, з них 265 зникло безвісти. Радянський період Війна закінчилася. Але попереду були нелегкі дні відбудови. Балаклеївці поверталися до мирної праці скрізь: у школі, на полях і фермах, у лісовому господарстві, піднімаючи з руїн село усім миром, щоб воно знову розквітло всіма барвами. Сільське господарство В 1950 році колгоспи “Робітник”, ім. Ворошилова, ім. Першого Травня та ім. XVII партз’їзду об’єдналися в одне велике господарство, а в 1958 році було перейменовано в колгосп “Дружба”. В 1967 році на полях колгоспу дружба працювало 28 потужних тракторів, 19 автомашин, 6 зернових, 5 бурякових, 4 кукурудзозбиральних та 3 силосних комбайнів. Незважаючи на труднощі періоду перебудови, наш народ наполегливо трудився на колгоспних полях, фабриках, заводах. Балаклеївці доклали чимало зусиль, щоб село розцвітало, ставало дедалі кращим та сучаснішим. Але екстенсивні методи ведення господарства та застаріла техніка не давали змоги сільському господарству стати на обидві ноги. І хоч в той період про недостатній розвиток сільського господарства відкрито не говорилося, але траплялися деякі замітки. Так С. Московченко писав: «В цьому році наша артіль «Дружба» має заготовити і вивезти на поле 16 тис. тонн місцевих добрив. Досі ми нагромадили лише 10 тис. тонн.» Також неодноразово згадується про те, що балаклеївські ґрунти дуже бідні, безгумусні. Станом на 1967 рік біля 30 % земель не удобрювалося. Як і в усьому СРСР в Балаклеї були свої рекордсмени, які намагалися досягти загальносоюзного рівня в різних галузях: Д. М. Реутинська, яка за прикладом Демченко, боролася за 500-центнерний урожай буряків; Зінаїда Софронівна Голубець тощо. Про екстенсивність ведення сільського господарства говорить також така статистика: лише в Балаклеї за цей період було осушено 40 га землі. Меліорація земель, осушення берегів, створення нових штучних річок – було звичним явищем в той період. Держава вкладала великі кошти в меліорацію, лише п’ятдесятирічний прибуток від сільського господарства міг повність покрити витрати. Станом на 1966 рік 168 гектарів землі було під лугами, з них лише 30 гектарів використовувалися як пасовища і сінокоси. Решта землі не використовувалася.
Освіта
1971 рік. У Балаклеї одна середня і дві восьмирічні школи, 5 бібліотек (19,3 тис. книг), клуб, аптека, стаціонарна лікарня на 40 ліжок, дві перукарні, універмаг, промтоварні й продовольчі магазини. В 1975 році в Балаклеї було збудовану нову школу, що зараз носить ім’я Євгенії Яківни Гуглі.
У 2004-2005 навчальному році у школі навчалося 345 учнів. Улюбленцями школи є туристи-спортсмени, які 4 роки поспіль посідають призові місця на грі-випробовуванні “Котигорошко”. Незмінним керівником команди є Ткаленко Юрій Володимирович, учитель фізичної культури. Кращими спортсменами, олімпійцями, знаними за межами району і області є Шило Едуард, Гавриленко Яна, Мандрика Володимир, Шейко Юрій, Савинець Тетяна, Чорнаєнко Володимир, Кисіль Олег, Колташов Ігор та інші. Не лише спортивними досягненнями славиться школа. Є в ній свої поети, вірші яких друкувалися і друкуються в районній та обласній пресі: Мех Алла, Іванченко Аня, Матерацькі Олена і Оксана. Керівником гуртка поетичного слова “Ластівка” з 1990 року є Мандрика Валентина Михайлівна, учитель української мови і літератури. Міцні знання з історії та права показують учні вчителя-методиста вищої категорії Расулової Валентини Іванівни, яка веде гурток “Закон і ми”. Її вихованці брали участь в обласних та Всеукраїнських конкурсах з правознавства, в МАН, були призерами і дипломантами – Ковальський Олександр, Сотникова Ірина, Мандрика Володимир, Матерацька Оксана.
Балаклея – сучасне село
Населення 5020 чоловік, дворів 2503. У межах Балаклеї розташовані дві залізничні станції – Перегонівка і Володимирівка. Сільській раді підпорядковане село Теклине. На території села міститься центральна садиба КСП «Дружба», за яким закріплено 3040 га сільськогосподарських угідь, з них 2669 га ріллі, 231 – сіножатей, 664 – лісів, 139 – пасовищ та 6 га ставків. Тут діє 8 фермерських господарств, які господарюють на 346 га землі, з них ріллі – 208.
